Іноді задумуюсь про події останніх 3-х років, відколи почалося повномасштабне вторгнення. Згадую перші дні, тижні, місяці. Навіть на четвертий рік війни з орками іноді здається, що це все не реальне, це страшний сон, жах. Але потім я усвідомлюю, що не сплю. Це ще більше шокує.
Хоча, я за ці роки трохи звик до того, що війна. Адаптувався на скільки зміг до зовсім нових умов для себе. Можна сказати навіть трохи змирився.
Більше турбує питання майбутнього, точніше відсутність нормального майбутнього. І ось чому.
Уявімо ситуацію, в наступному році війна закінчилась. Якщо бути реалістом, то ми навряд чи здобудемо повну перемогу над орками в осяжному майбутньому. Тому буде якийсь варіант заморозки по лінії фронту скоріш за все. І от, бойові дії скінчились, навіть пройшла демобілізація військовослужбовців. Навіть відкрили кордони – о диво! І постає питання, що робити далі?
Минулого життя вже не існує, його орки зруйнували під нуль. І перш за все в нашій голові. Ці події не зітреш з мозку до кінця життя. Вони завжди будуть виринати при першій же тригерній події чи спогаду.
Залишатися в Україні – це потрібно на холодну голову розуміти та приймати всі ризики, які залишаються нам від так званих “сусідів”. Основний ризик – це повторення війни. Або ескалації, чого завгодно. На криваві збочення в них уява гарно працює. Це тягне всі інші наслідки, добре відомі зараз. Нова мобілізація, знову кордони на замок, невідомість, страх, швидка стресова ситуативна адаптація, виживання.
Емігрувати за кордон. Здається, що це найкращий варіант з усіх можливих в даній ситуації. Але, тут теж не все так гладко. Що означає емігрувати? Це розпочати життя майже з нуля. Це важка праця та адаптація до нових умов, традицій, підходів. Вивчення як мінімум однієї нової мови. Пошук роботи, взаємодія з місцевою медициною. Менталітетний бар’єр, мовний бар’єр, світоглядний бар’єр. Для деяких людей це все проходить легше, але для більшості так, як я приблизно описав. Це великий шанс бути до кінця життя чужим для місцевих.
Якщо тобі 35+ років, то це стає ще важче, і чим ти старший, тим ще важче. Чим за кордоном займатися? Низькокваліфікованою роботою? Де взяти там житло чи взагалі його реально за життя купити? Безліч питань та мало змістовних відповідей.
Для багатьох постане велика дилема, як бути, що робити? Емігрувати чи залишатися в Україні. Простого рішення не існує. Для жінок ця дилема вже постала, хоча вона дещо згладжена відсутністю для них мобілізації та відкритістю кордонів, станом на зараз.
Можливо існує третій варіант, який певним чином нівелює питання майбутнього – це нескінченна війна з постійною мобілізацією та без демобілізації тих, хто вже досить довго служить. Тільки поповнення свіжими силами. Для тих хто вже в системі, нормального виходу у цивільне життя не існує. Десять, двадцять, тридцять років нескінченної війни. Чим більше часу минає, тим більш ймовірним мені здається цей сценарій.
Є варіант, що я помиляюсь від того, що знаходжусь у своїй вузькій бульбашці та все по іншому виглядає зі сторони. Що ж, я б хотів помилятися і надіятись, що ще існує шанс на нормальне майбутнє для нас. А поки що, я його зовсім не бачу.
Залишити відповідь